Стан колгоспно-радгоспної системи

У перші роки перебування при владі Л. Брежнєва сільське господарство розвивалося відносно успішно. Впроваджувалися різні форми матеріального заохочення колгоспників. У 1966 -1967 pp. була введена гарантована оплата праці працівників колгоспів, робітників і службовців радгоспів.

Збільшувалося застосування мінеральних добрив. Впроваджувалися більш врожайні сорти зернових і технічних культур. Зміцнився кадровий склад спеціалістів колгоспів і радгоспів. Усе це сприяло помітному зростанню сільськогосподарського виробництва, валова продукція якого в 1966 -1970 pp. збільшилася на 16,6 %.

Проте кризові явища в економіці СРСР в 70 - 80-х pp. особливо відчутно позначалися на сільському господарстві. Приріст аграрного сектора економіки України в роки дев'ятої п'ятирічки у порівнянні з попередньою п'ятирічкою значно зменшився і дорівнював лише 15,5%. План, орієнтований на 20 % приросту виробництва, не був виконаний. У наступні роки тенденція до спаду сільськогосподарського виробництва збереглася. У роки десятої п'ятирічки (друга половина 70-х років) приріст продукції аграрного сектора економіки становив щорічно 1,5%, а в роки одинадцятої п'ятирічки - всього 0,47%.

Штучні моря і водойми в басейнах рік поглинули близько 1 млн гектарів чудових родючих земель. Про недоцільність побудови Київського, Черкаського та інших водоймищ йшлося в наукових колах, серед літераторів, публіцистів, і особливо, місцевих жителів.

Зростаючими темпами знищувалося основне національне багатство України - її землі. Близько 2 % найкращих ґрунтів було змито штучними морями та великими водосховищами, утвореними в басейні Дніпра та інших регіонах України, були підтоплені або засолені. Крім того, ще 6 % земель, придатних для сільськогосподарського використання, опинилося в критичному стані внаслідок водної та вітрової ерозії. Щороку під будівництво промислових об'єктів відводилося 135-140 тис. га землі. Землезабезпеченість у республіці на душу населення різко скоротилася. Якщо в 1955 р. вона дорівнювала 0,91 га то у 1988 р. - 0,67 га. У найрозвинутіших областях України - Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та ін. таке скорочення було ще більш значним.

У другій половині 60-х - на початку 80-х pp. у зв'язку Із загостренням продовольчої проблеми КПРС і КПУ ухвалювали численні заходи щодо піднесення продуктивності сільського господарства, але майже всі вони не були підкріплені економічно і являли собою лише декларації. Безгосподарність у використанні землі призвела до того, що з 1965 по 1985 р. посівні площі в Україні зменшилися більше ніж на мільйон гектарів.



Ціни на сільськогосподарську техніку постійно підвищувалися, а на сільгосппродукцію залишалися без змін. Ніякої уваги не приділялося соціальній та духовній сфері на селі. Сотні українських сіл обезлюдніли і припинили своє існування.

Приріст валової продукції сільського господарства знизився з 3,2% у 1966-1970 pp. до 0,5% у 1981-1985 роках.

За таких умов тисячі сільських мешканців, особливо молоді подавалися у місто. Протягом 60-х першої половини 80-х р. питома вага сільських жителів у складі всього населення Української РСР знизилася більш як на 16 %. За цей час з українського села виїхало 4,6 млн осіб.

Безгосподарність, характерна для колгоспно-радгоспної системи була неможлива на присадибних ділянках селян. Займаючи 5-6 % сільськогосподарських угідь, вони давали третину всього обсягу виробленого м'яса, чверть молока і майже 40 % картоплі.

Отже, в 70-80-ті pp. народне господарство України вступило в смугу глибокої кризи. В її основі було прагнення партійно-державних верхів будь-що зберегти у недоторканому вигляді стару систему управління промисловістю, колгоспно-радгоспний спосіб господарювання. Загалом, розвиток народного господарства УРСР, як і СРСР в цілому здійснювався екстенсивним шляхом.

Білет.

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об´єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60—70-ті роки у радянському суспільстві виникла духовна опозиція — дисидентство (лат. dissident — незгідний), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. Спочатку осередок українських дисидентів складали «шестидесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.
Дисидентський рух в Україні був складовою частиною загальносоюзного. Утворювали його такі основні течії:
1. Правозахисне, або демократичне, дисидентство. У Росії воно репрезентоване А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською групою (УГГ).
2. Релігійне дисидентство. Його метою була боротьба за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні релігійне дисидентство вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.
3. Національно орієнтоване дисидентство. Ця течія дисидентського руху рішуче засуджувала шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступала на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.
Характерною ознакою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структур (партій, об´єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр цього руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї — аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).
Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франківську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Горинь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Мартиненко та ін. «За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повинні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вийшло навпаки: арешти і суди 1965—1966 pp. вперше показали всім, “скільки нас є” і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу». Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 року було влаштовано маніфестацію проти репресій У Київському кінотеатрі «Україна». У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.
У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім´я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста і на ім´я Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав написану у вересні — грудні і поширювану в самвидаві роботу «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Проте це не зупинило репресій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні процеси. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналістом В. Чорноволом «Лихо з розуму». В. Чорновола було засуджено на три роки.
Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мірою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій проти інакодумства в Україні вдалося загальмувати.
Проте, 1970 р. його маховик отримує новий імпульс — починається нова хвиля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося ЗО грудня 1971 року, на якому було вирішено провести всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву.
У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.
Після підписання Радянським Союзом у серпні 1975 р. заключного документа в Гельсінкі (офіційна згода тоталітарної влади шанувати громадянські права своїх підданих) у країні активно поширюється дисидентський рух. Повіривши в лібералізацію радянського ладу, дисиденти почали організовувати легальні групи й об'єднання, які (на їх думку) мали наглядати за дотриманням прав людини в СРСР. 9 листопада 1976 р. Микола Руденко, Олесь Бердник, Левко Лук'яненко, Іван Кандиба, Ніна Строката-Караванська, Оксана Мешко, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Олекса Тихий проголосили утворення Української групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ). Через два дні до групи приєднався колишній генерал-майор Радянської армії, українець за походженням, Петро Григоренко. УГГ ставила завдання ознайомити широкі кола української громадськості з Декларацією прав людини, сприяти виконанню Гельсінських угод, домагатися акредитування в Україні представників зарубіжної преси, створення незалежного npec-агентства, інформування світової громадськості про факти порушень на терені України Декларації прав людини та гуманітарних статей, прийнятих нарадою у Гельсінкі. За час існування Українська Гельсінська група нараховувала 37 чоловік. З 1976 до 1980 р. вона зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів. У СРСР серед п'яти подібних груп УГГ була найчисельнішою і найактивнішою. Вона діяла в рамках чинного законодавства і підтримувала контакти з аналогічними об'єднаннями в СРСР, ставлячи мету "інтернаціоналізувати" захист громадянських і національних прав. На противагу різним націоналістичним угрупованням українські дисиденти ставилися з глибокою повагою до інших народів. До 1980 р. три чверті членів Української Гельсінської групи були ув'язнені. До українських правозахисників були застосовані найсуворіші покарання. Влітку 1988 р. у Львові на базі УГГ сформувалася організація республіканського масштабу — Українська Гельсінська спілка (УГС) на чолі зі звільненим у грудні цього року політв'язнем Левком Лук'яненком. Програмним документом УГС була Декларація принципів, написана В'ячеславом Чорноволом та братами Михайлом і Богданом Горинями. Автори Декларації вимагали перетворити СРСР на конфедерацію незалежних держав, передати владу КПРС демократично обраним Радам, проведення українізації, права УРСР на власну дипломатичну діяльність, легалізацію заборонених віросповідань, впровадження ринкової економіки й громадянського контролю над карними органами.



Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки «самвидаву» в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас широкої підтримки в громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства; переважно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незважаючи на нечисленність, дисидентський рух був реальною моральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

Білет .

Побоюючись ослаблення своєї влади, Ста­лін скерував зусилля на обмеження впливу військовиків на су­спільно-політичне життя країни. 13 січня 1953 р. в пресі повідомлялося про ви­криття "терористичної групи" лікарів. У ті ж роки провадилася кампанія "боротьби проти безрідного космополітизму". Жертви - актор і режисер С.Міхоелс, поет П.Маркиш Космополітом оголошували будь-яку людину, яка цікавилася західними музикою, літературою, живо­писом. З’явилась ждановщина (від імені провідника і організатора політики, секретаря ЦК ВКПБ Жданова) – політика масових репресій проти творчої інтелігенції. Лисенко, користуючись підтримкою Сталіна, 1948 р. розпочав кампанію викриття "вейсманістів-морганістів" і критики генети­ків, яку ще називають "лисенківщиною". Було заборонено такі перспективні напрями в науці, як квантова фізика, теорія ймовір­ності та ін. У часи десталінізації: «відлига» - процес спроб лібералізації суспільно-політичного життя, проведення значних соціально-економічних реформ; лібералізація суспільно-політичного життя (ліквідація системи масових репресій, ГУЛАГу, зміна системи судочинства, децентралізація управління), реабілітація – політичний процес із відновлення історичної правди і справедливості щодо необґрунтовано репресованих громадян та депортованих народів у часи Сталінізму. Лютого 1956 р. – 20 з’їзд КПРС, де Хрущов критикував культ особи Сталіна. В Україні зароджується дисидентський рух. Поява дисидентів стала відповіддю на деформацію радянської політичної системи, на порушення прав і свобод громадян УРСР (Лук’яненко,. Горинь, Стус, Горська, В. Чорновіл). Були створені організації: Об’єднана партія визволення України, Український національний комітет, Український національний фронт, Українська робітничо-селянська спілка. В епоху Брежнєва відбувся поворот до неосталінізму: було відновлено поважне ставлення до Сталіна, порушувалися громадянські права і свободи, демократичній активності людей навішувався ярлик злочинного інакомислення, здійснювалися незаконні репресії. (Перший секретар ЦК КПУ Шелест, який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки в економіці, у мовній і культурній сферах, був усунутий. Натомість наступником став Щербицький, який здійснив «чистку» КПУ, виключивши із неї близько 37 тис. осіб.

Смерть Л.Брежнєва в 1982 р. Наступником стає Ю.Андропов. У 1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив К. Черненко, який у 1985 р. теж помирає. Настав час М. Горбачова. Шляхи виходу з кризи: Прискорення соціально-економічного розвитку на основі форсування науково-технічного прогресу. Створення за три п’ятирічки виробничого потенціалу, що дорівнював би вже накопиченому за роки радянської влади. Створення нових виробничих потужностей в електроенергетиці, галузях важкої промисловості та хім..індустрії. Розв’язання житлової проблеми. Забезпечення предметами повсякденного вжитку всіх жителів країни. Виконання продовольчої програми. В сусп..-політ. житті: звільнення політв’язнів. оновлення партапарату. практика виборців партійних керівників таємним голосуванням з кількох кандидатур. Визнання неспроможності існування концепції «розвинутого соціалізму». Переосмислення історичного минулого, критичний аналіз радянського устрою. Прояви гласності: Видано твори раніше заборонених письменників і поетів. Почав працювати Український культурологічний клуб в Києві, в діяльності якого активно брали участь інтелігенція, дисиденти, політв’язні. Відновила роботу громадська група сприяння Гельсінських угод – «Український гельсінський союз». Поява незалежних від партійних структур політ клубів, громадсько-політичних об’єднань. Відбулися установча конференція «Товариства укр.. мови ім.. Шевченка», «Меморіалу». Створення масового громадсько-політичного руху на підтримку перебудови – РУХу. \\26 квітня 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції.\\. В другій половині 80-х – погіршення економічної ситуації (не було вироблено чіткого плану проведення нових змін, нічого не зроблено для структурної перебудови промисловості, зношеність основних фондів підприємств, не вдалось впровадити в виробнгицтво найновіших досягнень вітчизняних вченів). Реформи в політ. системі: Вищим законодавчим органом держави оголошувався З’їзд народних депутатів. Передбачався поступовий перехід влади від партапарату до конституційних органів. Партія визнавала політичний плюралізм і багатопартійність. (УРП, СДПУ, УНП, ДСУ, ПДВУ, УМА, ПЗУ).

Білет.

Проголошення державної незалежності України.Демократично налаштовані сили в Україні починають активно виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував й самого М. Горбачова, тепер уже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання "суверенізації" союзних республік у процес, який би привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору і став наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали. Консервативна частина КПРС виступила проти будь-яких поступок союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили (так званий ДКНС) у ніч на 19 серпня 1991 р., ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади (серпневий путч). Проти заколотників рішуче виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України приймає указ "Про тимчасове припинення діяльності Компартії України". 30 серпня того ж року була прийнята постанова "Про заборону діяльності Компартії України". Одночасно з цим прокомуністичні сили у Верховній Раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії. Ще одна частина членів колишньої компартії України 26 жовтня 1991 р. оголосила про створення Соціалістичної партії України. (Мороз). Відновила свою діяльність ОУН - під орудою колишнього Президента УНР в екзилі М. Плав'юка. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України приймає Акт проголошення незалежності України. Він був підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука. 7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав. 21 грудня того ж року в Алма-Аті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР. У прийнятій декларації зафіксовано, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.

Білет.

Незалежна Україна успадкувала від радянських часів командно-адміністративну економіку, яка повністю себе вичерпала і потребувала ринкового реформування. Однак упродовж тривалого часу реформи в економічній сфері проводилися вкрай невдало, що ввело економіку у стан глибокої кризи, яка супроводжувалася шаленим підвищенням цін, жорстокою інфляцією, зростанням безробіття як явного, так і прихованого, катастрофічне падіння виробництва. Цій кризі сприяли і об'єктивні чинники: розрив старих господарських зв'язків внаслідок розпаду СРСР, застаріле обладнання та виробничі технології, неправильна структурна побудова економіки та залежність України від імпортних енергоносіїв. Тільки у другій половині 90-х рр. ситуація почала змінюватися на краще завдяки проведенню приватизації, залученню іноземних інвестицій, стабілізації фінансової і грошової системи (наприклад, введення 1996 р. нової грошової одиниці - гривні). 2000 р. в Україні вдалося подолати економічний спад. Почалося зростання економічних показників. У другій половині 1990-х рр. була проведена аграрна реформа, що ліквідувала колгоспно-радгоспну систему. Ці сільськогосподарські підприємства були замінені агрофірмами, які працюють на основі земельної оренди у колгоспників, що є власниками земельних паїв. Однак в економічній сфері завдяки пануванню бюрократії - чимало зловживань, до яких можна віднести корупцію, недобросовісну приватизацію тощо. Не сприяє економічному розвитку і недосконале податкове законодавство, що призвело до зростання тіньового сектору економіки на всіх рівнях. До складних економічних наслідків призводить невміле керування економічними процесами та система приписок економічних показників, що збереглася з радянських часів. Прикладом цього згубного впливу може бути продовольча криза, яка виникла у червні 2003 р. - через завищення показників збирання зернових 2002 р. та надмірний продаж українського зерна за кордон. З 2005 р. було поставлено завдання забезпечення зайнятості для більшої частини населення, створення мільйони нових місць. Тривають негативні процеси у відтворенні населення. За кілька останніх років чисельність населення в Україні скоротилась з 52 млн. до 49 млн. чоловік. Від 5 до 7 млн. українців вимушені виїздити на роботи за кордон переважно у країни ЄС та Росію.

Білет

З початку 90-х років, із становленням національних держав, питання національних меншин на пострадянському просторі все частіше привертає увагу науковців. Перспективи щодо внутрішнього розвитку новостворених держав та зародження демократії тісно пов’язані із проблемою національних меншин.
Проголошення незалежності України у 1991 році створило умови для її трансформації у демократичну, соціальну і правову державу, головним обов’язком якої є забезпечення прав і свобод громадян, інтеграції в міжнародно-правову систему захисту прав людини, врегулювання правового становища національних меншин.
Проблема національних меншин є дуже актуальною для України, оскільки сьогодні ми можемо спостерігати масове переселення інших народів. На території України проживають, за переписом населення 2001 р., 130 національностей. Українці становлять 77,8 %, росіяни 17,3 %. Далі йдуть білоруси (0,6 %), молдавани (0,5 %), кримські татари (0,5 %), болгари (0,4 %), угорці, румуни та поляки (по 0,3 %), євреї (0,2 %) та інші, що є незаперечним свідченням важливості правового регулювання становища національних меншин в Україні [1, 9].
Кожна з представлених в Україні етнічних груп так чи інакше прагне зберегти свою мову, культурну спадщину, традиції, які в кінцевому рахунку формують основи національної ідентичності, забезпечують можливості для підтримки життєдіяльності й розвитку культури того чи іншого етносу, підтримки його соціальної й політичної спроможності. Ці положення закріплені Законом України «Про національні меншини в Україні» 1992 р. і Конституцією України 1996 р., а також наявність Декларації прав національностей України 1991 р. свідчить, що українська держава поступово створює необхідні правові умови розвитку національних меншин.
Мирне співіснування народів у багатоетнічному суспільстві визначається поєднанням різноманітних чинників: економічних, соціальних, політичних, релігійних, культурних, історичних. Природно, усталені типи міжетнічної взаємодії, як правило, мають стабільний потенціал толерантності та взаємопристосованності етнічних груп до спільного життя на єдиній території.
Україна відкрито проголосила світові, що будує демократичну правову державу, в якій однаково добре буде українцям і росіянам, євреям і полякам, білорусам і угорцям, болгарам і молдаванам, німцям і румунам, представникам усіх народів, для яких українська земля стала рідною. Проблеми міжнаціональних відносин стали одним з важливих аспектів діяльності Верховної Ради України, її комісій і комітетів з питань культури та духовного відродження, державного суверенітету, міжреспубліканських та міжнаціональних відносин. Для сучасної України проблеми національних меншин і міжнаціональних відносин гостро актуалізовані ще тією обставиною, що вони відбуваються в процесі трансформації та побудови національної держави не відходячи від принципів євроінтеграції, задекларованої українською дипломатією. Процес формування нової держави, нового суспільства, передусім повинен спиратися на ідею єднання, яка б консолідувала це суспільство, стала б фундаментом його стабілізації, й цілком очевидно, що в багатонаціональній державі, якою є Україна, ця ідея повинна сприйматися всіма її громадянами незалежно від їх національних відмінностей. Забезпечення гарантій та механізму реалізації прав національних меншин стало одним з провідних політико-правових напрямів діяльності у становленні незалежної Української держави та у максимальному наближенні законодавства України до законодавства провідних європейських країн стосовно національних меншин і національних відносин.
Актуальність теми дослідження не викликає сумніву, оскільки:
– є необхідність у створенні теоретичних основ та визначення системи права і свобод національних меншин;
– є потреба вдосконалити чинне законодавство, яке стосується національних меншин;
– є реальна потреба у створенні діючих механізмів, що забезпечували б основні права та свободи національних меншин у нашій країні.
Об’єктом дослідження є правове становище національних меншин в Україні.
Предметом дослідження – гарантії та механізм захисту прав і законних інтересів національних меншин в Україні.
Системний аналіз об’єкту дослідження зумовив використання наступних наукових методів: діалектичного, формально-логічного, історико-порівняльного.
Виходячи з актуальності вказаної теми, метою даної роботи є аналіз теоретичних і організаційних проблем; метою дослідження є комплексний науковий аналіз особливостей правового становища національних меншин на території України.

Білет

Державними символами України є прапор, герб і гімн. Перелік державних символів визначає стаття 20 Конституції України. Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Після проголошення у 1991 р. незалежності, фактичного і юридичного оформлення української державності, постала нагальна потреба мати власні державні атрибути і символи. Збереження заідеологізованих радянських символів підривало авторитет незалежної держави. Державні заходи — візити, прийоми, укладання міждержавних угод — треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Якийсь час із їхньою відсутністю доводилось миритись. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах і організаціях користувались старими.

Утвердження нової символіки протікало у гострій політичній боротьбі. Розвиток подій в країні, стрімке розширення її міжнародних відносин зумовили запровадження нових символів ще до відповідних рішень Верховної Ради України. Уже 4 вересня 1991 р. над її будинком з'явився національний синьо-жовтий прапор. Такий же стяг піднімався під час візиту Голови Верховної Ради України Л. М. Кравчука до США і Канади у вересні — жовтні 1991 р. 28 січня 1992р. Верховна Рада України затвердила синьо-жовтий прапор Державним прапором.

Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в українських землях, а в Галичині у XIX ст. були визнані національними. Подекуди українські патріоти віддавали перевагу малиновому та червоному кольорам, їх порядок не був одразу усталеним, однак на зламі ХІХ-ХХ ст. утвердився жовто-блакитний прапор. Він з деякими змінами використовувався в період УНР та Української держави гетьмана П. Скоропадського, в Західноукраїнській Народній Республіці, як державний прапор Карпатської України, а також українськими центрами на еміграції. У 1949 р. Українська Національна Рада за кордоном вирішила, що до остаточного встановлення державних емблем незалежною владою України національний прапор є блакитно-жовтим (блакитний колір угорі і жовтий унизу).

Великий державний герб, як записано в Конституції України, встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого державного герба України є Знак княжої держави Володимира Великого.

В історичній літературі прийнято вважати, що герб — це усталене відповідно до законів геральдики зображення, яке належить державі, місту або родині. Найстаріший герб Української держави — землі Володимира Великого і його династії— тризуб, відомий з Хет. У галицьких князів гербом служило зображення лева, а у Війську Запорізькому - лицаря, козака з мушкетом. Після акту злуки УНР і ЗУНР у 1919 р. тризуб було прийнято і на західноукраїнських землях. Династичний знак Володимира Великого став символом суверенної і соборної України.

19 лютого 1992 р. Верховна Рада України визнала тризуб малим Державним гербом. Ескіз Великого герба розроблено, однак ще не затверджено.

Державний гімн України — національний гімн на музику Миколи Вербицького. Автором слів є відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський.

У XIX ст. за браком гімну українці співали "Многая літа", пісні і вірші "Дай, Боже, в добрий час", "Мир вам, браття, всім приносим", "Заповіт" Т. Шевченка, молитву "Боже, Великий Єдиний" та інші твори. 1863 р. у львівському часописі "Мета" з'явився вірш П. Чубинського "Ще не вмерла Україна". Того ж року музику до нього написав композитор М. Вербицький. Завдяки мелодійності і патріотичному текстові пісня швидко поширилася на українських землях і за кордоном, у 1917 р. була офіційно визнана гімном Української держави.

Сьогодні український національний гімн виконується у порівнянні з оригіналом з незначними змінами. Указ "Про державний гімн України" Президія Верховної Ради України ухвалила 15 січня 1992 р.

Ключові дати

січень-лютий 1992 р. — затверджено прапор, малий герб і гімн України


Білет

Діаспорою називають населення, що живе розсіяно, за межами території національної держави. Українську діаспору умовно поділяють на західну та східну.

Східною діаспорою називають українське населення колишніх республік СРСР (близько 7 млн осіб). З них майже 4,3 млн проживає в Росії (найбільше ца Кубані, в Сибіру, Далекому Сході, Москві). Близько 900 тис. становить українське населення в Казахстані, 600 тис— у Молдові.

Західну діаспору (понад 4 млн осіб) утворюють українці, що живуть поза межами колишнього СРСР. Найбільше їх проживає в США (1,2 млн осіб), Канаді (1 млн осіб), а також у Бразилії, Аргентині, Польщі, Румунії, Франції, Австралії. У більшості цих країн українці зберегли свою мову, маючи можливості навчатися нею у недільних школах.

Діаспора сформувалась в основному за рахунок еміграції з українських земель. В основному інтенсивні потоки емігрантів пояснюються поразками у визвольних змаганнях народу за свою державність або з примусовими виселеннями. Значна добровільна еміграція з економічних мотивів відбувалася із західних та східних районів України наприкінці XIX — початку XX ст. Спрямована вона була до Канади й США. Три наступні хвилі еміграції мали переважно політичний характер. Вони пройшли після знищення УНР, встановлення радянської влади у Західній Україні (1917—1921 рр.). Наступна хвиля зумовлена подіями Другої світової війни та знищенням Української повстанської армії (кінець 1940-х — початок 1950-х рр.). Четверта — стосується виселення дисидентів (людей, що відкрито виступали проти комуністичного режиму у 1960—1970-і рр.). Окрім того, мільйони українців були депортовані з кінця 1920-х до середини 1950-х рр. на простори Сибіру і півночі Росії.

Із середини 1950-х до 1980-х рр. значна еміграція відбувалася з економічних мотивів. Тисячі молодих людей їхали на освоєння цілинних земель у Казахстан, на спорудження новобудов у Сибір, на Урал. З національних мотивів спостерігався відтік єврейського населення з країни у 1980—1990-і рр. У середині 1990-х рр. зросла еміграція з України до Росії та західних країн. В останні роки переважаючою є еміграція до західних країн, що сприяє зростанню кількості західної української діаспори.

Частково формувалася українська діаспора й у результаті переділів кордонів, у тому числі й у XX ст.


3053829294198658.html
3053864566186622.html
    PR.RU™